На супутникових знімках 1960 року в центрі Середньої Азії видно велику синю пляму завбільшки з Ірландію.
На знімках останніх років на її місці — жовта пустеля з тонкими залишками води по краях.
Між цими двома кадрами лише шістдесят років. Розберемося, що саме сталося з аральським морем і чи залишився в нього шанс.
Яким було Аральське море до катастрофи
Попри назву, це ніколи не було морем у прямому розумінні.
Аральське море — величезне безстічне озеро на межі сучасних Казахстану й Узбекистану, оточене пустелями Каракуми і Кизилкуми.
У 1960 році воно займало близько 68 тисяч квадратних кілометрів і посідало четверте місце серед озер планети після Каспію, Верхнього озера й Вікторії.
Максимальна глибина сягала 68 метрів, об’єм води перевищував тисячу кубічних кілометрів, а солоність трималася на позначці близько 10 грамів на літр.
Море годувало цілий регіон. Рибний промисел давав до 44 тисяч тонн улову щороку, а в портах Аральськ і Муйнак працювали консервні заводи та судноремонтні майстерні.
Вода в пустелі ніколи не буває просто водою — вона завжди виявляється умовою життя.
Дві річки, які його живили
Стік у море давали лише дві артерії — Амудар’я з півдня та Сирдар’я з півночі.
Обидві починаються високо в горах Паміру й Тянь-Шаню і проходять понад дві тисячі кілометрів через пустелю, перш ніж дістатися озера.
Оскільки випаровування в цьому кліматі величезне, баланс тримався на дуже тонкій межі. Море існувало доти, доки річки приносили приблизно 56 кубічних кілометрів води на рік.
Що сталося з аральським морем
Причина обміління не природна, а цілком господарська.
З початку 1960-х років у радянській Середній Азії розгорнули масштабну програму зрошення. Основною культурою обрали бавовну — надзвичайно вологолюбну рослину.
Воду для полів забирали безпосередньо з Амудар’ї та Сирдар’ї. Каракумський канал, будівництво якого тривало десятиліттями, відводив на туркменські землі до 13 кубічних кілометрів води щороку.
Канали копали без гідроізоляції, просто в піску. Через фільтрацію і випаровування до полів доходило близько половини забраної води, решта губилася дорогою.
До кінця 1980-х років приплив у море скоротився майже до нуля. У посушливі роки Амудар’я взагалі не доходила до берега.
Хронологія обміління
Море зникало поступово, і кожен етап фіксували супутники:
- У 1960 році рівень води тримався на позначці 53 метри над рівнем моря.
- До 1987 року озеро розпалося на дві частини — Північне і Південне Аральське море.
- У 2003 році Південний Арал у свою чергу розділився на західну й східну ділянки.
- У 2014 році східна частина висохла повністю, вперше за сучасну історію.
- Сьогодні від первісної акваторії залишилося менше десятої частини.
Замість води на дні утворилася нова пустеля площею близько 60 тисяч квадратних кілометрів, яку географи назвали Аралкум.
Наслідки для природи і людей
Сіль, пил і зміна клімату
Дно моря виявилося вкритим сіллю та осадами, у яких накопичилися десятиліття пестицидів і добрив із полів.
Вітри піднімають цей матеріал у повітря. Пилові бурі розносять сотні тисяч тонн солі на відстань у кілька сотень кілометрів, а сліди аральського пилу знаходили навіть у льодовиках Паміру.
Зникнення великої водойми змінило й місцевий клімат. Море раніше згладжувало температурні перепади, а тепер літо стало спекотнішим, зима — суворішою, а вегетаційний період скоротився майже на місяць.
Разом із водою зникла і фауна. З двадцяти видів місцевих риб не витримав жоден: солоність у південній частині перевищила показники океану в кілька разів.
| Показник | 1960 рік | Сучасний стан |
|---|---|---|
| Площа | близько 68 000 км² | менше 8 000 км² |
| Об’єм води | близько 1 080 км³ | близько 80 км³ |
| Максимальна глибина | 68 м | до 40 м у західній частині |
| Солоність | близько 10 г/л | понад 100 г/л на півдні |
| Річний улов риби | до 44 000 тонн | промисел лише на півночі |
| Кількість водойм | одне озеро | кілька окремих залишків |
Ці цифри пояснюють, чому Арал згадують як приклад найшвидшої рукотворної зміни ландшафту в новітній історії.
Для мешканців Приаралля наслідки виявилися особистими:
- зникли робочі місця в рибному промислі та переробці;
- зросла захворюваність органів дихання через сольовий пил;
- погіршилася якість питної води в колодязях;
- частина населення виїхала з регіону назавжди;
- скоротилися врожаї на самих зрошуваних полях.
Ці наслідки виявилися дорожчими за всю вигоду від бавовни, заради якої відводили річки.
Кораблі-примари в пустелі
Найвідоміший образ катастрофи — іржаві судна, що стоять посеред піску за десятки кілометрів від найближчої води.
Найбільше таке кладовище кораблів утворилося біля міста Муйнак в Узбекистані. Колишній рибальський порт тепер лежить приблизно за 150 кілометрів від берега.
Схожа картина склалася біля селища Жаланаш у Казахстані, куди туристи спеціально їдуть подивитися на баржі, засипані піском по борт.
Частину суден із часом розрізали на металобрухт, решту залишили як пам’ятник. Навколо них уже виросли саксаул і колючі чагарники.
Окремий сюжет пов’язаний з островом Відродження. Колись це був острів посеред озера з полігоном для випробування біологічної зброї, а після обміління він з’єднався з материком і перестав бути ізольованим.
Аральське море сьогодні
Ситуація перестала бути однорідною: північна і південна частини живуть різними життями.
Північний Арал і Кокаральська дамба
У 2005 році Казахстан завершив будівництво Кокаральської дамби, яка відділила північну частину від південної.
Ідея була проста: перестати витрачати воду Сирдар’ї на порятунок безнадійного півдня і зберегти хоча б менший водойм.
Результат перевершив прогнози. Рівень води піднявся приблизно на чотири метри вже за кілька років, площа зросла, а солоність впала до рівня, придатного для риби.
У Північний Арал повернулися сазан, судак і лящ. Місцеві рибалки знову виходять на промисел, а відстань від Аральська до берега скоротилася з сотні кілометрів до кількох десятків.
Що відбувається на півдні
Південна частина, яка належить Узбекистану, залишається в критичному стані.
Амудар’я майже не доносить сюди воду, тому східна ділянка періодично пересихає повністю, а західна тримається вузькою смугою вздовж плато Устюрт.
Основні зусилля тут спрямовані не на відновлення озера, а на закріплення дна. На висохлій території висаджують саксаул — рослину, здатну рости на солоних ґрунтах і утримувати пісок корінням.
Такі лісосмуги вже займають сотні тисяч гектарів і помітно зменшують інтенсивність сольових бур.
Природа рідко мститься відразу — вона просто веде рахунок і виставляє його наступним поколінням.
Аральське море сьогодні існує в двох версіях: північна повільно оживає, південна перетворюється на пустелю. Історія цього озера залишається найнаочнішим нагадуванням про те, як швидко людські рішення переписують карту планети — і як довго доводиться виправляти наслідки.
